Революція 2021

14.12.2020

15 грудня 2000 розпочалася “Україна без Кучми”. За ці 20 років час в Україні спалахнули не два, а, мабуть, п’ять Майданів.

Всі вони мали різні приводи – вбивство журналіста, президентські вибори, податковий кодекс, розгін невеличкого «євромайдану».
Але всі мали соціальні причини.
За часів Кучми постала система олігархічного капіталізму. Великий капітал, який виріс на привласненні колишньої загальнонародної власності, зрісся з державною владою.

Президент став гарантом і арбітром.

Гарантом того, що власність залишиться в руках тих, хто її вкрав. І арбітром у розборках між новими ефективними власниками. Власниками, які конкурують за великий ринок під назвою Україна.
На початку 2000-го Кучма ініціював референдум, на якому, згідно офіційних даних, більшість проголосувала за надання президенту по суті імператорських повноважень. І вже влітку парламент імплементував результати референдуму у першому читанні.
Президент і справді вважав, що він – імператор. І йому все дозволено.

16 вересня вбили Георгія.

Але тим часом в Україні тривало соціальне розшарування і поглибились соціальні протиріччя.

З’явилася невелика група фаворитів нової системи і величезна кількість аутсайдерів – безробітні, робітники, селяни, “самозайняті”.
У березні 2000 «День» опублікував мою статтю «Революція 2000-го», де писав про олігархічний капіталізм та про те, що ми стоїмо на порозі соціального протесту.

Навіть не сподівався, що вже наприкінці 2000 протест вибухне.
Ми вийшли 15 грудня 2000 на Майдан тому, що Георгій Гонгадзе був нашим другом, учасником студентського руху початку 90-х.
Михайло Свистович тоді сказав слова, які зараз можуть сприйматися як пафосні, але були абсолютно щирими. «Якщо ми не врятуємо українську демократію, то хоча б врятуємо її честь». «Мені буде соромно перед доньками Георгія, якщо я промовчу».
Обдзвонили друзів і думали, що вийде людей 150. Вийшло 50.
Але через два дні було вже 10 тисяч. Потім 20. Потім 50 тисяч.
Селянки з Житомирщини, студенти зі Львова навіть не всі знали, хто такий Гонгадзе. І не розумілися у геополітичних розкладах.
Їх обличчя можна побачити у документальному фільмі «Обличчя протесту».

Вони просто хотіли змінити своє життя. Тому приєдналися до руху.
Неможливо зорганізувати і спровокувати масштабні протести, якщо душі людей по справжньому не зачепило.
Це був громадянський рух.

Багато партій приєдналося. Ліві і праві. Соціалісти, комсомольці об’єдналися з унсовцями і “Собором”, аби досягти демократичної України. Але не було “керівної та спрямовуючої”.
Акцію назвали «Україна без Кучми», щоб коротко вказати на першу ціль – відставку президента.

Але тоді ж було вперше артикульовано головну мету УБК – зміну системи соціальних, економічних та політичних відносин.
Був великий плакат: «Ми за парламентську республіку».
УБК не повалила Кучму і не змінила систему.
Але УБК досягла відставки міністра МВС та голови СБУ.
Ще важливіше, що УБК провалила імплементацію кучминого референдуму, коли на хвилі протестів Рада дала лише 169 голосів за імплементацію у другому читанні. І Кучма таки не став імператором.
Але найголовніше – відбулися зміни в умах і душах людей.
Вже у травні 2001 соціологи констатували, що більшість українців, які за офіційними даними проголосували на референдумі за авторитаризм, висловились за парламентську республіку.

УБК не досягла поставлених цілей.
Але перемогла.
Бо сказала, що боротися можна і треба.

На відміну від Майданів 2004 та 2014, які змінили президентів, але не змінили Систему.
І залишили після себе лиш зневіру.
Революція – це зміна системи соціальних відносин.
Зміни не відбулося 2001-го. Як не відбулося і після помаранчевого Майдану.

І Майдан 2014, безсумнівно, не був революцією.
Бо система олігархічного капіталізму не зникла.
І соціальні протиріччя, які виштовхують українців на Майдани, продовжують діяти.

І вони з неминучістю виштовхнуть українців на новий Майдан.
Так буде, доки протиріччя не будуть зняті.
Якщо вони не будуть зняті виборами, парламентським шляхом, то Майдан, як би хто не ставився до Майданів як явища, вибухне знову.
Як вибухнув 2004, 2011, 2013-го.

Майдан чи інша форма масового протесту – об’єктивний процес, коли є соціальні протиріччя.

Бенефіціарами Майдану 2014 стала найбільш реакційна, компрадорська фракція великого капіталу, яка конкурувала з тим олігархічним угрупованням, яке було при владі раніше.
В результаті Україна фактично втратила незалежність. Усі важливі політичні, економічні та кадрові рішення тепер диктуються Міжнародним валютним фондом, держдепом США, посольствами G7 та ЄС.

Придушення громадянських свобод – свободи слова, зібрань, об’єднань, вираження поглядів, досягло такого рівня, якого не було навіть за часів Кучми.

Сьогодні державна цензура закриває телеканали і інтернет – сайти. Ультраправі нападають на мітинги та інакодумаючих. Нападають при бездіяльності, а то й при відвертому потуранні правоохоронців.
Журналістів б’ють, кидають до в’язниці і, навіть, вбивають. Опозиційні партії забороняють.

Якщо після 2004 говорили, що Кучма залишився при владі, тільки у нього тепер інше прізвище. То після 2014 можна сказати, що Кучма залишився, тільки став злішим і деспотичнішим.

З нами щось сталося.

На початку 2000-х кожен такий випадок викликав гнів і спротив правозахисників, журналістів, громадян. Аж до того, що українці виходили на Майдан.

Нині офіційна пропаганда ділить українців на «патріотів» та «ворогів народу». Одним можна все, навіть вбивати. Інші позбавлені жодних прав.

Філософія правлячого класу: аби утриматись при владі, необхідно суспільству нав’язати внутрішніх і зовнішніх ворогів.
Те, що українське суспільство поки що частково сприймає таку нав’язану гру, не значить, що так триватиме вічно.
Система олігархічного капіталізму нікуди не зникла.
Ринкові реформи в умовах країни периферійного капіталізму поглиблюють соціальне розшарування і загострюють соціальні протиріччя.

Ринкові реформи – шлях збагачення одиниць і зубожіння та експлуатації мільйонів.

З вересня 2020 розпочалися масштабні страйки та акції протесту робітників – Кривий Ріг, Суми, Селідове, Нововолинськ, Кременчук.
Ситуація для робітників тільки погіршуватиметься, бо капітал, національний і транснаціональний, прагнутиме нових і більших прибутків.

Для селян ситуація враз стане трагічною, коли після продажу землі вони змушені будуть стати батраками на колишній своїй землі. Або шукати щастя у вже деіндустріалізованих містах. Чи, кому пощастить, за кордоном.

Капітал прагне виключно прибутків. Тобто, нових і нових медичних, освітніх, пенсійних, трудових, земельних, тарифних, бюджетних і т.д. “реформ”.

Реформ, які перетворять усе, землю, освіту, здоров’я, голос, навіть життя людей, на товар.
Бо прибуток понад усе.

Теперішній президент, уряд і Рада вже не залишили жодних сподівань на те, що соціальні протиріччя будуть вирішені виборами чи парламентським голосуванням.

Україну, безсумнівно, чекає новий Майдан. Хотіли б ми цього чи не хотіли.
Соціальний Майдан.
Бо не можуть люди вічно жити у світі, де зло називається добром, брехня – правдою. Мир – війною.
Не будуть українці вічно жити у ярмі.

Але зараз ми вже розуміємо, що Майдан матиме сенс, якщо його результатами скористається не національний та закордонний капітал.
А соціальні низи – від робітників і пенсіонерів до дрібних підприємців.

Як ми зреагуємо на те, що відбувається з Україною після останнього Майдану?

Й далі гратимемось у “патріотів” і “агентів”?

Мовчатимемо, коли українці вбивають один одного за прибуток національної та транснаціональної олігархії?

Згідно киватимемо, коли нам черговий раз розповідатимуть про поглиблення “реформ”?

Чи зрозуміємо, що треба знову встати і вийти?

Інші статті автора:

Поділитися посиланням: